ГМ-19 1/9 укр.літ.

МИКОЛА  ВОРОНИЙ.  ПОЕЗІЇ « ІВАНОВІ ФРАНКОВІ»,

« БЛАКИТНА ПАННА», « ІНФАНТА».

 Твори Миколи Вороного 30 років не видавалися, були в забутті.

Народився він у 1871 році на Катеринославщині у родині заможного ремісника,

 де зберігалися давні українські традиції. Дитинство пройшло на мальовничій

 околиці Харкова – Гончарівці. Читати і писати хлопець навчився від матері,

 потім була початкова школа, реальне училище в Харкові і Ростові. Він

 захоплюється пригодницькими романами Майн Ріда, Жуль Верна, Фенімора

 Купера.У Ростові юнак зближується з народниками, бере участь у таємних

 гуртках. За це його виключають із 7-го курсу училища із забороною вступати

 до вузів на Україні, тому він їде до Відня і вступає до університету. Потім

 повертається до Львова, де знайомиться з І. Франком. Ще живучи у Ростові

він знайомиться з Марком Кропивницьким і мандрує з театральною трупою по

 Україні, а з 1901 року покидає сцену.З 1910 року поселяється в

 Києві. Займається літературною діяльністю. Він не сприймає жовтневий

 переворот 1917 року і в 1920 році емігрує за кордон, але починає розуміти, що

 життя у вигнанні не для нього, жити і творити він може лише на батьківщині і 

тому повертається у 1926 році. Але сталінські репресії не оминули і його і в 30-х 

його висилають до Казахстану, але спочатку присудили 3 роки таборів.

У 1934 р. письменник був репресований, йому не дозволялось жити в Києві. 7

 червня 1938р. — розстріляний (хоча в деяких джерелах можна знайти інші дати

 і причини смерті М. Вороного, наприклад, «Помер М. Вороний у 1942 році в

 окупованій гітлерівськими загарбниками Воронезькій області» або «Помер М.

 К. Вороний 1940 року, місце і причина смерті невідомі». Вивчення архівів КДБ

 (комітет державної безпеки) дозволило документально точно визначити, що

 Вороний проходив по груповій справі з традиційним для того часу

 формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській

 організації» і 29 квітня 1938 року .особлива трійка при НКВС (народний комітет

 внутрішніх справ) Одеської області розглянула «справу тринадцятьох» і всім

 винесла вирок — «розстріляти». 

« ЄВШАН-ЗІЛЛЯ»

З давніх-давен у різних народів панувала думка, що без минулого не може бути

 майбутнього, історія — це той життєвий корінь, на якому тримається нація, народ. «Яке коріння, таке й насіння»,— твердить народна мудрість. Геніальний Т.

 Шевченко в посланні «1 мертвим, і живим...» з болем у серці звертався до своїх

 сучасників із закликом звернути погляди в минуле, вивчити справжню історію,

 спитати себе: «Ким? За що закуті?..» Це болюче питання ставить перед собою і

 українцями і Микола Вороний. Взявши за основу літописну легенду про сина 

половецького хана, якого взяв у полон з ясирем князь Володимир, автор

 переосмислив її в науку своїм сучасникам, «котрі вже край свій рідний

 зацурали, занедбали». Відірваний від привільних половецьких степів, юнак

 звикає до чужих розкошів, звичаїв. Переродилося, зачерствіло його серце,

 вмерло в ньому рідне слово, стерлися з пам'яті мамині пісні колискові й мудр

і батьківські повчання. Посланець від батька співає йому пісню вільного краю,

 але ніщо не вражає юнацького серця: 

      Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде! 

      Здавалося, ніякі ліки не зарадять, не допоможуть. Та ось старий посланець

 намагається востаннє «пробудити» юнака: він виймає з-за пазухи жменьку сухої

 трави зі степу — євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем

 пронизали серце невільника. І промайнув перед очима «рідний степ — 

широкий, вільний», постав у пам'яті нещасний батько. Зануртувала кров,

 прокинулось найдорожче, найсвятіше почуття — любов до рідного краю.

 Зрозуміло, що тепер ніякі перешкоди не зупинять юнака на шляху до волі, до

 «рідного степу», до «краю веселого». Його кличе голос крові, голос матері-

землі. Повертається він до свого роду не приспаним рабом, а вільним гордим

 орлом. Радіє поет, радіємо й ми, бо син прилинув до змучених чеканням 

батьків, щоб стати їм надійним оборонцем. Але попри такий оптимістичний та

радісний фінал, ми відчуваємо, що авторові цієї поеми зовсім не радісно: 

      Де ж того євшану взяти. Того зілля привороту, Що на певний шлях

 направить,— ШЛЯХ у край свій повороту?! 

      Як пробудити в українців дух непокори, дух свободи? Яким зіллям-

приворотом прихилити їх до рідного лона? Такими болісними питаннями 

закінчує поему Микола Вороний. 

БЛАКИТНА ПАННА

Має  крилами  Весна

Запашна,

Лине  вся  в  прозорих  шатах,

У  серпанках  і  блаватах...

Сяє  усміхом  примар

З-поза  хмар,

Попелястих,  пелехатих.

Ось  вона  вже  крізь  блакить

Майорить,

Довгождана,  нездоланна...

Ось  вона  -  Блакитна  Панна!..

Гори,  гай,  луги,  поля  -

Вся  земля

Їй  виспівує:  "Осанна!"

А  вона,  як  мрія  сну

Чарівна,

Сяє  вродою  святою,

Неземною  чистотою,

Сміючись  на  пелюстках,

На  квітках

Променистою  росою.

І  уже  в  душі  моїй

В  сяйві  мрій

В'ються  хмелем  арабески,

Миготять  камеї,  фрески,

Гомонять-бринять  пісні

Голосні

І  сплітаються  в  гротески.

ІНФАНТА

Різьблю  свій  сон...  От  ніби  вчора  ми

Зійшлись,—  і  стріча  та  жива.

На  землю  тканками  прозорими

Лягли  осінні  дерева.

Акордами  проміннострунними

День  хвилював  і  тихо  гас.

Над  килимами  вогнелунними

Венера  кинула  алмаз.

У  завивалі  мрійнотканому

Дрімала  синя  далечинь,—

І  от  на  обрії  туманному

Замиготіла  ваша  тінь.

Дзвінкою  чорною  сильветою

Вона  упала  на  емаль,

А  поза  нею  вуалетою

Стелився  попелястий  жаль.

Ви  йшли,  як  сон,  як  міф  укоханий,

Що  виринає  з  тьми  століть.

Вітали  вас  —  мій  дух  сполоханий,

Рум’яне  сяйво  і  блакить.

Бриніли  в  серці  домінантою

Чуття  побожної  хвали,

Коли  величною  інфантою

Ви  поуз  мене  перейшли.

Ви  усміхнулись  яснозоряно

Холодним  полиском  очей,—

І  я  схилився  упокорено,

Діткнутий  лезом  двох  мечей.

Освячений,  в  солодкій  муці  я

Був  по  той  бік  добра  і  зла...

А  наді  мною  Революція

В  червоній  заграві  пливла.

(Олександр Іванович Кандиба)

(1878-1944)

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

«Поет — завжди казкар», — сказав якось М. Рильський. Справді, казковий

 погляд на світ породжує щемне відчуття його краси, спонукає людину до

 творчості. Саме таке сприйняття дійсності було притаманне поетові 

Олександру Олесеві (справжнє прізвище — Олександр Іванович Кандиба), який

 народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля, що на Сумщині.

Тут, серед краси природи, працьовитих і співучих жителів краю, минало його

 дитинство, тут він навчався спершу в початковій школі, потім у двокласному

 училищі. Проте найкращим спогадами юнацьких літ було перебування 

Олександра в селі Верхосулля. Саме сюди привозили його щоліта, аж поки

 хлопчикові не виповнилося тринадцять років, разом із сестрами Галею та

Марусею до дідуся Василя, котрий прищепив малому Сашкові почуття

 людяності, щирості, справедливості. Дідусь знав чимало казок, легенд, пісень,

оповідей про козацькі часи і залюбки ділився цими скарбами з онуками.

В одинадцять років Олександр втратив батька (той трагічно загинув).

 Виховувати дітей продовжувала мати — Олександра Василівна, яка навчила 

сина ще в чотирирічному віці читати, розповіла йому про Тараса Шевченка.

Краєвиди шовковистого степу, старі могили, спів жайворонків,

дзюрчання витоків Сули, що брала свій початок біля Верхосулля, — все це, за 

словами поета, було для нього «суцільною казкою», одним золотим днем. 

Музика «тієї дивної весни» звучала в душі упродовж життя. Усе це й зародило 

поетичне чуття і натхнення, вимережилося рядками першого вірша.

П'ятнадцяти років Олександр вступив до хліборобської школи містечка Дергачі,

 що неподалік від Харкова. Фахові дисципліни його цікавили менше, зате 

наполегливо працював хлопчина над вивченням мов. Музика слова настільки 

заполонила юнака, що бажання писати вірші дедалі міцнішало. 

І сімнадцятирічний Олександр виносить на суд друзів написані українською та

 російською мовами свої перші поетичні спроби, які вміщує в рукописному

 журналі «Комета». Його ранні вірші, щирі й безпосередні, нагадують за своєю

 стилістикою думи та балади, часто трапляються й наслідування шевченківської

 тематики, ритміки. Прагнення людини до волі, світла пронизує один з 

найхарактерніших для того періоду творів поета — «До сокола» (1896).

У 1903 році Олександр стає студентом Харківського ветеринарного інституту.

 Після закінчення інституту молодий Олександр Кандиба працював земельним

 статистиком, потім ветеринаром. Робота втомлива, малоцікава, та вона не

 вплинула на його поетичне натхнення.Перша збірка віршів Олександра Олеся

 «З журбою радість обнялась» (1907) не лише привернула увагу літературної

 критики, а й викликала захоплення в читачів, особливо в молоді. Поет підписав

 її літературним псевдонімом — Олександр Олесь, який невдовзі став відомим

 усім, хто цікавився поезією.

У творчості Олеся були помічені різні сторони його поетичного обдарування:

 одні бачили в ньому лірика, інші помічали громадянські мотиви його творів. І в 

цих оцінках не було суперечності, бо молодий поет передавав як ліричне, так і 

трагічне в житті окремої людини, суспільства загалом. Огорнута серпанком 

«журби й радості», його інтимна й громадська лірика захоплювала своїм 

настроєм, щирістю, свіжістю барв і мелодій, закликала до щастя й любові, сонця

й свободи.Олександр Олесь став співцем природи, кохання і глашатає свободи.

У період з 1909-1917 рр. побачили світ ще чотири збірки поетичних творі Олександра Олеся. Готувалася ще одна збірка, але їй в часи громадянської війни не судилося бути надрукованою.

На початку 1919 року Олесь виїздить за кордон, зупиняється у Будапешті,

 Відні, а потім оселяється у Празі на постійно. На чужині поет жив Україною,

 марив рідною землею, вважав себе її сином, сподівався до неї повернутися.

 Вірші останнього періоду творчості О. Олеся позначені філософічністю,

 драматизмом переживань, що спираються на суперечливий досвід прожитих

 років.Двадцять п'ять років Олександр Олесь пробув за кордоном, працював як

 дипломат у Будапешті, а згодом — у Празі, де і помер 22 липня 1944 року,

 змучений самотністю на чужині, війною, звісткою про смерть у концтаборі

 Заксенгаузен сина Олега (поета Олега Ольжича), тяжкою хворобою печінки.

Усього в закордонний період письменник видав п'ять поетичних книг, писав

 п'єси для дорослих, вірші, інсценізації казок. Протягом 1924-1925 років у серії

 «Українській дитині» видавництва «Чайка» (Відень) вийшло п'ять невеличких

 книжечок віршів для дітей: «Ялинка», «Поєдинок», «Рак-рибалка», «Вовченя»,

 «Іменини».Усі вони були гарно ілюстровані художниками Оленою Кульчицькою

 та Юрієм Вовком.Окремими виданнями вийшли поеми Олеся «Грицеві 

курчата», «Мисливець Хрін та його пси», «Водяничок». Усі ці твори збагачують

 внутрішній світ дитини, розвивають фантазію та уяву, вчать любити природу,

 сприяють гармонізації дитячої свідомості.

Незаперечний внесок Олеся у розвиток драматургії для дітей. Він плідно

 працював над інсценізаціями таких народних та літературних казок, як «Івасик-

Телесик», «Лісовий цар Ох», «Лисичка, Котик і Півник», «Микита Кожум'яка»

 тощо. Малеча залюбки сприйняла й власні поетові драми-казки. Показовою є

 драматична трилогія про стосунки людини з природою: «Бабусина пригода»,

 «Бабуся в гостях у ведмедя», «Ведмідь в гостях у бабусі». По суті, у 1920-1930-

х роках Олександр Олесь був чи не єдиним творцем української драматичної

 казки. Звертався митець і до історичної теми. Під впливом перечитаних

 популярних курсів історії України Івана Крип'якевича Олесь Олександр

 написав історичну поему «Княжа Україна». До речі, син Олександра Олеся,

 відомий поет Олег Ольжич, був не лише літератором, а й знаним у міжнародних

 колах археологом.

З 1930 по 1957 рік твори Олександра Олеся в Україні не друкувалися. Навпаки,

 вони вилучалися з бібліотек, і його творчість прирікалася на забуття. Лише

 тепер його ім'я, його поетичний доробок повернені українському народу.